Олександр Биструшкін, народний артист України

Доля актора Олександра Биструшкіна - це постійні злети і падіння. Спортивну стезю змінила акторська, на зміну якій згодом прийшов чиновницький період життя. У кожній сфері він був на своєму місці. І вийшов із цих перипетій Переможцем. Бо, попри труднощі, не зламався, а прийшов до Бога, виріс як високо духовна особистість. Про свій звивистий шлях він розповів в інтерв'ю телеканалу ?Глас?.

- У 2005 році Ви як начальник Управління культури при Київській міській держадміністрації особисто випробовували автобуси, які київська міська влада подарувала трьом столичним театрам. Чи не згадували Ви тоді той автобус без вікон, яким їздили у Коломиї з трупою Василя Ілліча Симчича?

- Згадував, звісно. Адже коломийський період мого життя ? це час, коли я вийшов на сцену. Я був початківцем, слухняним учнем, який придивлявся і думав, як йому стати, що сказати, як повернутись, як зробити так, аби бути почутим. Для мене це була найперша школа. Я придивлявся до Василя Ілліча, до колег по народному театру. Там було зовсім інше? Був отой автобус без лампочок, без світла, без вікон, з перегаром відпрацьованого бензину, яким заповнювався салон. Але усі ці незгоди забувалися, коли ми приїздили в будинок культури у село чи райцентр і приходили глядачі. От тут для мене найпершим було, з яким ставленням люди йшли у театр. Коли я дивлюся, як сьогодні приходять в оперний театр у чоботях, джинсах, захламленому одязі, у якому я б на вулицю не вийшов, мені стає соромно. Ми багато чого недопрацювали у вихованні підростаючого покоління. Хоча не можна говорити так про загал. Але якби ви бачили, як у ті часи люди приходили з поля, бігли додому переодягнутися. Причому одягали красиві сорочечки, кептарики, плахти. До нас прибігав директор клубу і просив: ?Зачекайте, бо люди мають вбратися у театр?. Глядачі для мене були головними.

- Ми сьогодні живемо у "споживацькому суспільстві", де мистецтво стає одним із видів товарів. Як Ви ставитеся до такого сприйняття мистецтва?

- Звичайно, вкрай негативно. Старше покоління чудово пам'ятає сімдесяті роки. Тоді на екранах йшов польський фільм ?Усе на продаж? Там було чітко сказано, що в мистецтві продається все і дуже рідко залишаються митці, які не продаються. Така ?непродажність?, мабуть, від Бога. Коли людина відчуває своє покликання, доцільність свого існування у цьому світі.

- Під час ліквідації аварії на ЧАЕС була сформована так звана театрально-концертна ?фронтова бригада?. І Ви разом з іншими акторами були в Чорнобилі у складі цієї бригади від Театру Франка. Чому Ви туди поїхали? Ви ж могли зруйнувати своє здоров'я, життя, своє майбутнє?

- Звичайно, можна було і відмовитися. Але тоді люди розуміли, що це потрібно. Був інший рівень відповідальності, совісті. Ніхто не думав, куди ми їдемо і що там буде. Я був у складі партійної організації від Театру Франка і в мої обов?язки входила організація концертів. І тому, коли стався Чорнобиль, питань не було. Нам поставили завдання провести концерти для тих, хто працює у Чорнобилі. Тож я почав формувати бригаду.

- Що найбільше запам'яталося із тієї поїздки?

- Надзвичайні умови перестороги. Нас справді намагалися вберегти. Коли ми були в зоні радіаційного забруднення, робилося все, аби дози, які ми там отримували, були мінімальними. Я надзвичайно вдячний своїм колегам, які розуміли, навіщо ми туди їдемо. Запам'яталися очі людей, перед якими ми виступали. У них була вдячність.

- Як змінило Ваше життя знайомство з дружиною?

- Вона, можна сказати, кардинально змінила моє життя. Це зараз я віруюча людина, а тоді ж усі ми виховувалися на жорсткому атеїзмі. Але, коли мені вже минуло 25 років, я подумав, що шарпання туди-сюди, вліво-вправо до добра не доведе. І я став просити Бога: Господи, ось якби я одружився, уже час наблизився. Так воно і трапилося. Господь послав мені Тетяночку. Під самий театр її привів. Щоб я не помилився, не проминув. Скоро 35 років, як ми разом. Але з кожним роком я все більше і більше люблю цю жінку. Я дякую Господу Богу, що Він мені її подарував.

- Уявімо стан сучасної активної людини, яка заробляє гроші, обтяжена кредитом, втомлена заторами на дорогах. Її світ перетворився на свого роду карцер. Вона ніби й рухається уперед, але в житті жодних змін не відбувається. А натомість зневіра через негатив та безлад довкола. Що б Ви сказали цій людині?

- Коли я пішов з управління культури КМДА, я пішов у нікуди. Але в мене за 13 років виробилася впевненість у собі. Я відчував увагу до своєї особи і думав, що мене розірвуть на шматки, скажуть: давай, іди до нас, працюй, допоможи оце, оце, оце зробити?
І раптом ? вакуум. Місяць, два, три. І ось тут уже стало погано. Ти відчуваєш, що нікому не потрібний, окрім сім?ї.
На столі у мене лежав ?Кобзар?. Безвихідних ситуацій немає, Господь та ангели тобі що-небудь запропонують все одно. Тільки треба вірити у те, що ти потрібний у цьому житті. Що ти для чогось прийшов у цей світ. Адже у кожного з нас є місія і ми маємо її виконати. І от я розгорнув ?Кобзар?, я нарешті став читати його, як належить. Мені відкрилася така глибина болю і страждань поета, про яку ніхто не говорить. Я переніс це на себе. Чи маю я право опускати руки, коли людина не зламалася в таких умовах? Я спробував осмислити, що Тарас Григорович повідав нам своєю творчістю. Потім я створив сценарій, організував людей, композитора, студію, художника. За півроку ми випустили компакт-диск, присвячений Тарасу Григоровичу, під назвою "Монолог самоти". Тоді я відчув, що у цьому світі я потрібен перш за все собі.
І тому я кожному можу сказати: ось ти працював увесь час і у тебе тут нічого не вийшло - пошукай, подумай, зупинись! Можливо, десь поруч із тобою є те, що тобі допоможе.

- Що б Вам хотілося додати на завершення нашої розмови?

- Якби від мене реально залежало щось у такій галузі, як культура, я, напевно, підняв би кіноіндустрію. Не тому що кіно ?най-най-най?, а тому що воно найбільш впливає на людей, це ?найідеологічніший? вид мистецтва. Американці з нічого, з вестерну зробили сильний образ американця, ковбоя, який перемагає усе і самостверджується.
У нас багатюща історія, величезний фольклорний матеріал! Легенди! Нам нічого не треба вигадувати. Знаєте, тут треба встати, впертися і не сходити з трибуни, не відходити від кабінетів, просити всі засоби масової інформації об'єднатися і сказати: давайте ми повернемо Україні кіно!