Тиждень 5-й по П?ятидесятниці. Тлумачення Євангелія та Апостола

07.07.2012

Євангеліє 

(Мф. 8, 28?9, 1)

І коли Він прибув на другий бік, до країни Гергесинської, Його зустріли двоє біснуватих, що вийшли з гробниць, дуже люті, так що ніхто не міг пройти тією дорогою.
На східному березі моря Галілейського знаходилася країна Гергесинська (як пише євангеліст Матфей), або Гадаринська (як оповідають євангелісти Марк і Лука), яка називалася так по іменам двох міст: Гергеси й Гадари. В ущелинах пустельних гір Галаадських, що підступають крутими обривами до самого берега моря Галілейського, була безліч гробниць-печер. У цих похмурих печерах укривалися й розбійники, і різні божевільні й біснуваті, для яких було нестерпне суспільство людське.
У цю країну, населену здебільшого язичниками, і прибув Господь. Біснуваті, притягувані силою Божою, самі вийшли назустріч Йому з похоронних печер. Вони були дуже люті, так що ніхто не міг безпечно проходити там. Особливо був лютий один з них, чоловік, відомий у містечку Гергесі, так що святі Марк і Лука, щоб наочніше представити надзвичайні страждання цього біснуватого й велику чудодійну силу Господа Іісуса, розповідають тільки про одного з них.
І ось, вони закричали: що Тобі до нас, Іісусе, Сину Божий? Прийшов Ти сюди передчасно мучити нас. Чи могли так кликати невідомого Мандрівника люди, що жили в язичеській країні? Чи Могли вони називати Його по імені, та ще Сином Божим? До того ж вони були поза розумом... Ясно, що устами їх волали злі духи, про яких слово Боже говорить, що біси вірують і тремтять (Як. 2, 19). І от, ?тоді як люди вважали Його людиною, ? говорить святий Златоуст, ? біси прийшли висповідати Його Божество, і ті, які залишалися неуважними при приборкуванні бурі на морі (Мф. 8, 23?27), почули тепер демонів, що волали про те, про що віщувало море своєю тишею?. Не благоговіння перед Господом змушувало бісів називати Його Сином Божим ? для них нестерпною мукою була сама присутність Христа ? але ?простромлені, підпалені, вони невидимо каралися й охоплювалися сильніше моря?, ? говорить святитель Іоанн Златоуст. І устами людей, охоплених ними, вони, додає святитель, ?сповідують свою ворожнечу, не можуть сказати, що вони не згрішили, визнають, що для них настане час Страшного суду й осуду на вічні муки, і тільки ніби дорікають Господу Іісусу?, скаржаться, що Він раніше часу відбирає в них владу мучити людей.
Святе Писання вчить, що злі духи в сьому віці, до часу Страшного суду, не так зв?язані, як будуть зв?язані тоді, після суду, і що доти їм дозволено спокушати й іноді мучити людей. У день же суду вони остаточно будуть засуджені на вічні муки (2 Пет. 2, 4; Іуд. 1, 6). Злі духи знають це і ніби скаржаться, що Христос передчасно прийшов мучити їх, а тому й просять не посилати їх у безодню, тобто в пекло (Лк. 8, 31).
А віддалік паслося велике стадо свиней. І біси благали Його: якщо виженеш нас, то пошли нас у стадо свиней.
Біси благали Його... Виходить, вони нічого не можуть зробити без волі Його й допускання. Навіть свині, як зауважується тут, вони нічого не можуть зробити без допускання Божого.
І Він сказав їм: ідіть. І вони, вийшовши, пішли у стадо свиней. І ось усе стадо кинулося з кручі в море і втопилось у воді. Пастухи ж побігли і, прийшовши у місто, розповіли про все і про те, що було з біснуватими. І ось усе місто вийшло назустріч Іісусові; і, побачивши Його, просили, щоб Він відійшов від їхнього краю.
?Гадаринці, ? пише святитель Феофан Затворник, ? бачили дивне чудо Господнє, виявлене у вигнанні легіону бісів і, однак, усім містом вийшли й молили Господа, щоб Він відійшов від їхнього краю. Не видно, щоб вони вороже ставилися до Нього, але не видно й віри. Їх пойняв якийсь неясний острах, через який вони бажали тільки одного: іди повз, куди знаєш, тільки нас не зачіпай.
Це справжній образ людей, які в маєтках своїх живуть. Склався коло них стан речей не несприятливий, вони звикли до нього, ні думок, ні потреби немає, щоб змінити або скасувати що, і бояться вони зробити який-небудь новий крок. Відчуваючи, однак, що якщо прийде веління зверху, то страх Божий і совість змусять їх відмовитися від старого й прийняти нове, ? вони всіляко уникають випадків, що можуть довести їх до таких переконань, щоб прикриваючись невіданням, жити спокійно в старих звичках.
Такі ті, які бояться читати Євангеліє й отечеські книги й заводити бесіду про духовні речі з побоювання розтривожити свою совість, яка, пробудившись, почне примушувати одне кинути, інше прийняти.

Протоієрей Григорій Дьяченко
ПРОСТЕ ЄВАНГЕЛЬСЬКЕ СЛОВО

Апостол (Рим. X, 1?10)

1. Браття, бажання мого серця і молитва до Бога за Ізраїль на спасіння.
2. Бо свідчу їм, що мають ревність Божу, та не за розумом.
3. Бо, не розуміючи праведности Божої і намагаючись поставити власну праведність, вони не скорилися праведності Божій,
4. бо кінець закону ? Христос, на праведність кожного, хто вірує.
5. Мойсей пише про праведність від закону: ?Людина, виконавши його, буде жити ним? (Лев. XVIII, 5).
6. А праведність від віри так говорить: ?Не кажи в серці твоєму: хто зійде на небо?? Тобто Христа звести (Втор. XXX, 12).
7. Або: ?Хто зійде в безодню? Тобто Христа з мертвих підняти.
8. Але що говорить Писання? ?Близько до тебе слово, в устах твоїх і в серці твоїм?, тобто слово віри, яке проповідуємо (Втор. XXX, 14).
9. Бо якщо вустами твоїми будеш сповідувати Іісуса Господом і серцем твоїм вірувати, що Бог воскресив Його з мертвих, то спасешся,
10. бо серцем вірують для праведности, а устами сповідують для спасіння.

Кому з нас не доводилося й не доводиться зазнавати сумне, важке почуття, коли бачиш, як наш ближній при однакових з нами талантах не отримав по своїх лінощах і по дурній своїй поведінці належного розвитку, і тому сам собі зло робить; або коли бачиш рідну нашу людину, що гине у безодні гріхів з власній волі? Нещасні, жалюгідні ці люди. Але ще більш гідні жалю люди, що завзято не вірують у істинного Бога, хоча їм було все роз?яснене вченням, доведене проповідями, зображене в богослужінні й підтверджене чудесами.
Саме таку скорботу по своїх земляках мав і св. апостол Павло. Він їх жалів, про них постійно думав, день і ніч молився, щоб просвітив Господь ще не віруючих євреїв світлом християнства, щоб навернув Він їх розум і серце на шлях спасіння. І тим більше апостол жалів євреїв, чим більш вони озлоблялися на нього, намагалися принижувати його честь і обвинувачувати його в чому-небудь. У надлишку скорботи про затятість євреїв святий апостол і говорив римлянам:
(гл. X, в. 1) браття, бажання мого серця і молитва до Бога за Ізраїль на спасіння.
Істину кажу у Христі, не обманюю, що невір?я їх велика мені печаль і безупинний біль серцю моєму: я жадав би сам бути відлученим від Христа за братів моїх, рідних мені по плоті, тобто ізраїльтян, аби тільки вони увірували в Христа й при доброму житті урятувалися (Рим. IX, 1?4). Насправді, дивна затятість євреїв! Їм належить усиновлення, і слава, і заповіти, і законоположення, і богослужіння, і обітниці, ...і від них же Христос по плоті (Рим. IX, 4?5). Але Христос (Месія) до своїх прийшов, і свої Його не впізнали й не прийняли (Ін. I, 11). Тому ж вони так затяті? Тому що, почиваючи на законі й книгах пророків і заглиблюючись не стільки в головний зміст їх, скільки в кожну букву, вони серед дріб?язкових занять випустили з уваги головне в законі й загубили істотні ознаки й риси свого Месії і Його часу. Цінуючи кожну священну букву й надаючи словам Писання таємничий зміст, вони відступили від істини, хоча й вважали себе ревними до Бога, особливо старанними до закону. Та й апостол тим же самим пояснює їхнє невір?я.
В. 2. Свідчу їм, або про них, що вони мають ревність Божу, по благочестю своєрідному, за законом Мойсеєвим; але ця ревність їх не за розумом, не узгоджується ні зі здоровим глуздом загальнолюдським, тим більше вона не в дусі істинно Божественному.
В. 3. Вони не зрозуміли праведности Божої і намагаючись поставити власну, саморобну, фарисейську праведність, святенництво умовою спасіння й при Месії, вони не скорилися праведності Божій.
Вони не зрозуміли праведности Божої. Чому? Тому що не хотіли слухати й довідатися про неї від надзвичайних, богонатхненних проповідників, а зупинилися на своїх поняттях про Месію й своє спасіння, прищеплених їм фарисеями; крім них і краще них вони нікого й чути не бажали й не бажають. Вони побоювалися, щоб із прийняттям нового вчення не постраждав закон, даний Мойсею Богом.
Через це хибне побоювання, а також і через відмінність погляду євангельського на благочестя й спасіння, євреї й були ревні до своєї старовини. Тому вони добровільно й смиренно не скорилися праведності Божій, вірі в Христа. Євреям їх учителі, книгарі й ханжі-фарисеї, не говорили, що виконання закону й пророків повинне бути на Месії лагідному й смиренному й що закон втратить свою обов?язкову силу при приході Месії Христа. А чому ж, запитаєте ви, вчили єврейські народні вчителі народ єврейський? Вони вчили їх дотримувати закону з буквальною точністю, хоча б тільки зовні. Мало того, вони доповнювали закон подробицями своїми й захаращували його своїми вигадками до того, що бідний простолюдин-єврей уже випустив з уваги головне в законі, тобто живу віру в прийдешнього Месію Спасителя й любов до всякої людині ? до ближнього як до самого себе (Лев. XIX, 18). Він дбав тільки про те, як би дотримати продиктованого рабинами-вчителями. Крім того, євреєві було утлумачено, що кожний єврей за своє терпіння й життя при Месії зробиться царьком якої-небудь області. А тим часом, Христос говорить: Царство Моє не від світу цього (Ін. XVIII, 36). До того приєднайте ще майже завжди заразливий приклад учителів, їх життя побожне, що полягало у більшої частини їх тільки в зовнішній, довгій, серед народу, молитві, у стомлюючих носіннях, у зовнішньому показному виснаженні начебто від посту й, нарешті, у милостині напоказ заради самохвальства, а не заради бідних, і притім нерідко із достатків, нечесно придбаних. Чому ж іншому міг повчитися в книгарів і фарисеїв у більшості народ? Хіба тільки ?священним? обрядам, лицемірству, святенництву. Були, звичайно, і добродушні вчителі, і простосерді віруючі слухачі; але й ті, і інші були винятковими прикладами.
Зрозуміло, що коли пролунав голос, що засуджує й викриває таку побожність, євреям було важко визнати марність колишніх своїх подвигів і набожних, лише зовнішніх дій; обтяжливо було їм підкоритися новому вченню, що прищеплює смиренність, таємні справи благочестя, постійне самообмеження й бідність духовну. Гордість і бідність духовна! Ці два напрямки, мабуть, ворожі один одному.
Тому в євреях застаріла гордість, що принижується новим вченням, озлилася й стала проявлятися ворожістю, затятістю проти вчителів істини. Під впливом її євреї й вирішили тішитися й задовольнятися своєю саморобною праведністю, тобто поверховим тільки виконанням обрядів, гордовитим очікуванням свого всесвітнього панування над язичниками й зневагою усього неєврейського. На жаль, вони перед появою Месії забули, що:
(в. 4) кінець закону ? Христос, на праведність кожного, хто вірує. Віра в Христа ? от що дає людині виправдання від колишніх гріхів і служить підставою праведного життя тут, на землі, і блаженного там ? на небі. Така ось віра, що виправдовує й рятує, належить не одним тільки євреям, ніби священному, вибраному народу; ні, вона повинна бути надбанням, долею всіх людей, що шукають спасіння, не іудеїв тільки, але і язичників. Христос прийшов на землю для праведності, для спасіння всякого віруючого, якого б походження, звання, стану й народності він не був.
В. 5. Правда, Мойсей пише про праведність від закону: ?Людина, виконавши його, буде жити ним? (Лев. XVIII, 5). Але чи можливо було виконати весь закон до подробиць? А за порушення заповіді закону в ньому ж зазначене й суворе покарання (Втор. XXX, 15?20). Наприклад, за те, що єврей у суботу збирав дрова, він був засуджений до смерті й дійсно вбитий. За образливе слово батькові або матері ? смертна кара (Вих. XXI, 17). І кожна вимога закону неодмінно, негайно повинна була бути виконана. Розсудить самі, як важко було євреям жити під законом. А якщо вони не виконували закону, зраджували свого Бога, то зазнавали подвійного ярма ? влади іноплемінників і ідолів; при цьому їм було ще гірше жити. Їм з?являлись пророки ? їх напоумляли, указували на очікуваного Месію й у Нього обіцяли їм повний спокій. Але, на жаль, перед часом пришестя Христового на кілька сторіч голос пророчий замовк, а залишалися тільки звичайні народні ?священні? учителі, що тоді були сліпими вождями сліпих. І тому вони й не побачили свого Спасителя. А Він і був предметом їх очікування, утіхою й славою Ізраїлю (Лк. II, 32); про Нього говорили й закон і пророки. Пророки ж говорили, що Бог дасть новий закон, духовний, піднесений, а прадавній закон, ланцюг обрядів ? усе це тільки до пори до часу, поки не прийде Сам Цар неба й землі; закон Моисеїв був тільки пестуном, педагогом і покажчиком до Христа (Гал. III, 24). Тільки при Христі можливо виконати приписання закону прадавнього; через віру в Месію людям даються сили виконати не тільки те, що запропоноване раніше Різдва Христового, але й більш того. Хто вірує в Мене, сказав Христос, діла, які творю Я, і він створить, і більше цих створить (Ін. XIV, 12). Істинний християнин за віру в Христа, за постійно доброчесне життя дійсно буде робити чудесні діла й вічно блаженствувати. І йому легше виконувати закон євангельський, ніж євреєві свій у дохристиянський час, тому що християнинові дано багато сил і можливостей від Бога. Так через це, здається, євреям потрібно було б переходити в християнство; але вони гордовито мріяли, що й виконуючий букву їх закону й усі обряди їх будуть жити й одержать блаженство в царстві Месії.
А багато з євреїв недовірливих, слухаючи проповідь апостола, думали, що Месія ще не приходив зовсім; або якщо й приходив для інших, то для спасіння їх повинен Він знову зійти з неба або вийти з пекла, куди по смерті Христос сходив для звільнення тих, що очікували Його. На це даремне мріяння святий апостол і відповідає в дусі Євангелія. Він ніби так говорить їм: ви думаєте, що для вас, для якнайшвидшого переконання вашого, потрібно вам бачити Христа особисто й, так би мовити, торкатися Його? Дарма так думаєте; Христос Месія вже приходив; Він зробив справу спокути згідно із пророцтвами. Він Своєю безцінною кров?ю обмив гріхи цього миру, сходив у пекло; і люди всіх часів тільки через віру в Нього, через хресні Його заслуги одержують спасіння.
В. 6. А тому праведність від віри, тобто християнська побожність, так говорить, того вимагає: не кажи в серці твоєму, не смій і думати, і бажати, щоб хто-небудь зійшов на небо для того, щоб Христа звести для переконання тебе, маловіра (Втор. XXX, 12).
В. 7. Або щоб хто-небудь зійшов у безодню, за тим, щоб Христа з мертвих підняти. Тому що Христос уже раз сходив з неба, втілився, учив, творів чудеса, постраждав за спасіння миру, одного разу сходив у пекло й воскрес із мертвих. Занадто багато чого вимагаєш ти, людина маловірна, коли бажаєш, щоб перед твоїми очима знову відтворена була вся історія спокути або щоб твоя віра збуджувалася й підтримувалася тільки надприродними справами ? чудесами. Тоді не буде тобі ніякої заслуги від такої твоєї віри. До того ж, переконувати або займати кожного тільки чудесами значить вести людину до спасіння тільки сильними, збуджувальними, так би мовити, примусовими засобами. А через примус ? яке спасіння?
З іншого боку, бувало й буває, що й надзвичайні явища ? самі чудеса ? не напоумляли людей, навіть самих євреїв. У св. Євангелії й сказано про них: якщо вони Мойсея й пророків не слухають, то хоч би хто і з мертвих воскрес і став їм проповідувати, то й тоді не повірять (Лк. XVI, 31).
Те ж саме буває й нині. Наприклад, багато хто говорить: чому нині чудес не буває? Якби чудеса нині були, тоді більше б було віруючих. Але чи правда, що чудес не буває, і чи правда, що тоді було б більше віруючих? Хіба Бог перестав опікуватися про спасіння людей? Хіба благодать Духа Святого збідніла? Ні, ні. Чи мало й нині буває істинно чудесних, миттєвих зцілень довголітніх важкохворих, що страждали від невиліковних, за зізнанням лікарів, хвороб? Ці чудеса по милості Божій і нині відбуваються по вірі недужних і їх батьків перед святими іконами й перед мощами угодників Божих; і досі, як було в стародавності, недужні зціляються, біснуваті від демонів звільняються через дотик навіть до одягу нетлінних угодників Божих, що почивають, наприклад, чудотворця святителя Тихона Задонського. Усе це на очах у нас, усьому цьому є й досі живі свідки. Прийди ж, маловірний, і дивись. Не спокушуй Господа, не чекай собі на кожному кроці чуда. Але придивися навколо себе, почитуй добрі, спасенні книги. Обговори історію християнської Церкви, її первісні гоніння, її наступне торжество у світі. Хіба це явище не є істинно дивовижна справа Божа? Християн мучать, розпинають, усіляко винищують, а християнство не убожіє, не слабшає; воно розширюється, міцніє. Краплі крові мучеників утворювали життєвий струмінь для нових християн.
В. 8. Тому й говорить Писання: ?Близько до тебе слово євангельське, переконливе в історії християнства й у сучасному житті; повинне бути воно у вустах твоїх і в серці твоїм?, тобто слово віри, яке ми проповідуємо. Тому ніби так говорить апостол: тобі не потрібно вдаватися в позахмарні мріяння, щоб шукати Христа й Христової рятівної Церкви поза землею або щоб заглиблюватися розумуванням в пекло землі, у шари гірських порід, щоб там відшукати, відрити тобі потрібну для спасіння душі істину. Вона біля тебе, ми її тобі вкладаємо у вуста й у вуха, ми тобі проповідуємо; вона нам повідомлена через Духа Святого. Тому прийми ти її від серця, не багато мудруючи, прийми ? як небесний подарунок, як лист із неба ? святе вчення нашого Спасителя й полюби Його. Полюбивши Його від усього серця, ти вже, звичайно, будеш Його й прославляти, і сповідувати.
В. 9. Тому що якщо вустами твоїми будеш сповідувати Іісуса Господом, Богом, Спасителем, Єдинородним Сином Божим і серцем твоїм вірувати, що Бог воскресив Його з мертвих, що Син Божий, згідно з Божою волею Батька Свого, Своєю силою повстав із труни, то ти спасешся.
Отже, православні, що ж потрібно нам для того, щоб спастися? Потрібно серцем вірувати, що Іісус Христос є наш Бог, наш Спаситель і Праведний Судія; потрібно від серця бути завжди вдячними Йому й з любов?ю виконувати Його святу волю, а не поверхово тільки; не язиком тільки вихваляти Його або розмовляти про Нього. Бо говорити про Христа набагато легше, ніж жити у Христі, бути постійно слухняним рабом Його. Виконання Його Божественного закону не так важко, як видається. На якийсь час, коли людині доводиться боротися із застарілими своїми звичками через постійні спокуси, що схиляють до гріха, щоправда, важко буває людині. Але якщо він став смиренним рабом Христовим, що боїться при любові, готовим на всяке діло благе, то кожне діло християнина зараз же й нагороджує душу спокоєм і радістю; і тоді буває на душі так легко, так солодко. Кожний із християн чесних, що виконував по добрій совісті свій обов?язок християнський, звичайно, відчував цей стан у своїй душі. Сину мій! віддай серце твоє мені (Притч. XXIII, 26), просить у кожного з нас Христос. Відкрий його для правди. І вже якщо ти прийняв у своє серце праву віру Христову, опромінив його світлом євангельським, тоді світло це буде відбиватися й у словах, поглядах і в діях, тому що звичайно спочатку:
(в. 10) серцем вірують для праведности, а потім для спасіння свого й інших устами й справами сповідують і підтверджують віру й своє чесне, християнське правило. Якщо в рослині корінь і серцевина здорові, то при зовнішніх сприятливих умовах вона буде розвиватися, дасть паросток, бруньку, листи й плоди. Якщо й християнин має чисту віру, то він неодмінно й виявить її зовні гідно й праведно.
Православні християни! Чи маємо ми чисту віру? Чи дійсно ми правовірні християни? Перевірте себе по ділах своїх. Наше життя ? краще мірило наших переконань, нашої любові до Христа. Хто вірує серцем у Христа, той і устами сповідує його й наодинці, і перед людьми згідно з потребою, вчасно. Чи сповідуємо ми Христа? Так, дехто з нас сповідує Його й у молитвах домашніх, і в церковному богослужінні, у нетривалих прославляннях Його благодіянь. Але при помислах серйозних або при блюзнірстві й вільнодумстві, образливим християнському почуттю, що трапляються, наприклад, де-небудь у зборах людей, багато хто з нас відмовчуються недоречно ? не загороджують уст вільнодумця. І це роблять не тому тільки, що не в змозі змагатися з ним, і не тому, що не варто розмовляти з ним; а нерідко й тому, що мало люблять Христа, мало цінують Його заслуги для нас, або тому, що соромляться порушити пристойності громади, образити особу, що говорить вільні, не цілком християнські думки. Хіба так потрібно робити?
Є ще інша сторона в християнах. Буває, що люди й сповідують Христа, так би мовити, напрошуються на сповідання й страждання за Христа, готові віддати себе на мучення, аби тільки зберегти переконання свого осліпленого розуму; згодні бувають за недоторканність вусів і бороди накласти головою, за восьмикутний хрест на храмі й проскурах або за двоперсте складення при хресному знаменні перетерпіти узи й заслання, аби тільки настояти на своєму. Були приклади в нашому житті, що такі люди скоріше погоджувалися згоріти й згоряли в полум?ї, ніж вислухати слово істини з вуст велелюбних пастирів Христових. І досі вони свою саморобну праведність охороняють від спокуси з повною жорстокістю до інакомислячих. І все це вони роблять, ревнуючи по благочестю, по Богу. Але щиро, щиро шкода їх, вони ревність мають за віру, але не по розуму. Ця ревність й губить їх, і засудить їх, тому що вони, наші брати по крові, не ухвалюють слова істини, щоб спастися їм, а подібно прадавнім євреям, що блукали під впливом своїх рабинів-учителів, ходять у мороці під керівництвом своїх хазяїв, начотників, ратуючи по старій букві, старому іконопису, старим, але не споконвічним обрядам, а думають, начебто в них уся сутність древньої православної віри, у них ?спасіння?.
Братія! Щирою турботою нашого серця й безперестанним предметом молитви до Бога повинна бути думка про просвіту дорогих братів наших, що помиляються, хай пошле Господь їм світло Своє і істину Свою; хай з?єднає їх святою Своєю й Апостольською Церквою. Але, братія, шкодуючи про хибну ревність по благочестю в інших, пошкодуємо й про себе самих. Чи багато з нас, православних, мають ревність по вірі своїй? Чи не більшість виявляють холодність? Чи не керується багато хто з нас, православних, більше марновірствами, прикметами, суєтними обрядами, помилковими, казковими переказами старовини, повідомлюваними нам поза Церквою різними особами? Або якщо виконують обряд і православний, то чи не частіше всього більшість у тому й поставляють свою праведність і сумлінність по благочестю, як наприклад у богоміллях, подорожах до святих місць, говінні, постуванні, особливому шануванні десяти п?ятниць у році ? шануванні, що проявляється в неробстві, у ледарстві, порожніх розмовах і іноді в пиятиках?
Так, православні, все, все таке примітне й у нашому житті. Нема чого гріха таїти, краще покаятися. Подбаємо хоч відтепер не устами й не обрядами тільки, але й справами благочестя сповідувати Іісуса Христа в спасіння наше й ближніх. Покажемо, православні, віру нашу, нашу ревність від справ наших (Як. II, 26).

Протоієрей Василій Михайловський
ПОЯСНЕННЯ АПОСТОЛЬСЬКИХ ЧИТАНЬ