Тиждень 8-й по П'ятидесятниці. Тлумачення Євангелія та Апостола

28.07.2012

 Євангеліє
(Мф. 14, 14?22)

І, вийшовши, Іісус побачив багато людей, змилосердився над ними і зцілив недужих їхніх. Одержавши звістку про мученицьку кончину Іоанна Хрестителя, Господь Іісус Христос відплив звідти на човні у безлюдне місце один; а народ, довідавшись, пішов за Ним з міст пішки (Мф. 14, 13). ?Помітна, ? говорить блаженний Феофілакт Болгарський, ? віра народу, по якій він іде за Іісусом... через що в нагороду віри одержує зцілення. Знак віри й те, що люди ідуть за Ним пішки й без їжі?.
Як настав вечір, приступили до Нього ученики Його і кажуть: місце тут пустинне і час уже пізній; відпусти людей, нехай підуть у селища і куплять собі що їсти. Іісус же сказав їм: не треба їм іти, дайте ви їм їсти.
?Перед дивовижним насиченням п?яти тисяч людей,? пише святитель Феофан Затворник,? учні Господні хотіли відпустити народ, але Господь сказав їм: Не треба їм іти, дайте ви їм їсти. Завчимо це слово, і щораз як ворог буде підбурювати нас відмовити прохачу, будемо говорити від імені Господа: не треба їм іти, дайте ви їм їсти ? і дамо, що знайдеться під рукою. Ворог настирливо притамовує бажання благодіяти, переконуючи, що прохач може бути не вартий, щоб йому подавати, а от же Господь не придивлявся до чеснот голодних: усіх однаково почастував, а, звісно, не всі були однаково Йому віддані; були, може бути, і такі, які потім кричали: Розіпни. Такий і загальний Божий помисел про нас: Він сонцем Своїм осяває злих і добрих і посилає дощ на праведних і на неправедних (Мф. 5, 45). Якби Господь допоміг нам хоч трохи бути милосердими, як Отець наш Небесний милосердий!
Вони ж кажуть Йому: у нас тут тільки п?ять хлібів і дві рибини. Він сказав: принесіть їх Мені сюди. І звелів народові лягти на траву і, взявши п?ять хлібів і дві рибини, підняв очі на небо, благословив і, переломивши, дав ученикам хліби, а ученики ? народові. І їли всі і наситились; і набрали залишків дванадцять повних кошиків; а тих, що їли, було близько п?яти тисяч чоловіків, крім жінок та дітей.
?Для чого Христос підняв очі на небо й благословив, ? запитує святий Златоуст і відповідає, ? Йому належало запевнити про Себе, що Він посланий від Отця, і що дорівнює Йому. Рівність Свою з Отцем Він доводив тим, що все робив із владою; а Тому, Хто посланий від Отця, не повірили б, якби не робив Він усе з великою смиренністю, не став усього приписувати Отцеві й у всякій справі призивати Його. Тому Господь творить чудеса іноді із владою, а іноді по молитві, причому чинить так не за потребою в сприянні, а вшановуючи Того, хто народив Його. Він піднімає очі на небо на підтвердження Свого посольства від Отця й наставляючи нас, не раніш приступати до трапези, як ушанувавши того, Хто Подає нам їжу?.
Переломивши хліб, Господь дав його учням; учні ж, приймаючи шматки від Його святих рук, обходили ряди людей, які лежали, і роздавали народу. Чудесне примноження відбувалося спочатку у власних руках Спасителя, потім у руках апостолів, і нарешті в руках їдців. І їли всі і наситились... Це була скромна, але достатня вечеря. Так Господь виправдав перед народом Свій обіт: Шукайте ж спершу Царства Божого і правди Його, і все це додасться вам (Мф. 6, 33). Народ, бажаючи слухати настанови Спасителя, не опікувався про те, що їсти й пити, і от ? земні блага додалися йому.
?Досі, ? говорить святий Златоуст, ? Він творив чудеса над одними хворими, а тепер чинить загальне благодіяння, щоб народ не залишався стороннім глядачем того, що відбувалося з іншими, але й сам одержав дар. І що іудеям під час мандрів по пустелі видалося дивовижним, тому що вони говорили: Чи може нам Бог приготувати трапезу у пустелі, або чи може Він дати й хліба? (пор.: Пс. 77, 19?20), те саме Господь показав на ділі. Для того й веде їх у пустелю, щоб чудо не підлягало ніякому сумніву. Звідси ж пізнаємо й невимогливість учнів: їх було дванадцять, а мали при собі тільки п?ять хлібів і дві риби. Настільки мало дбали вони про плотське. Навіть і цього малого не стали приховувати. Із цього й ми повинні навчитися, що хоча маємо в себе малість, однак же і те зобов?язані віддавати нужденним?.

Протоієрей Григорій Дьяченко

ПРОСТЕ ЄВАНГЕЛЬСЬКЕ СЛОВО

Апостол

(1 Кор. 1,10-18)

10. Благаю вас, браття, ім?ям Господа нашого Іісуса Христа, щоб усі ви говорили одне і не було між вами розділення, а щоб ви з?єднані були в одному розумінні та в одній думці.
11. Бо від домашніх Хлоїних стало мені відомо про вас, браття мої, що між вами є суперечки.
12. Я кажу про те, що у вас говорять: я ? Павлів; я ?Аполлосів; я ? Кифин; а я ? Христів.
13. Хіба ж розділився Христос? Хіба Павло розп?явся за вас? Чи в ім?я Павлове ви хрестилися?
14. Дякую Богові, що я нікого з вас не хрестив, крім Криспа та Гая,
15. щоб не сказав хто, що я хрестив у моє ім?я.
16. Хрестив же я і Стефанів дім; а чи хрестив ще кого, не знаю.
17. Бо Христос послав мене не хрестити, а благовістити, і не в премудрості слова, щоб не скасувати хреста Христового.
18. Бо слово хресне для загиблих безумство є, а для нас, що спасаємось, ? сила Божа.

Сьогодні ми чули в апостольському читанні про чвари й розкольників, що з?явилися в Коринфській Церкві ще за життя св. апостола Павла. Коринфяни-греки, здавна ще в язичестві знамениті духом гордості й роз?єднання, тільки-но встигнули прийняти християнство, як уже стали, як і раніше, утворювати окремі гуртки, збіговиська, і в них виникли суперечки. Через що? Через те, що одному коринфянину подобався апостол Павло, іншому ? Петро, третьому ? Аполлос, а четвертий, імовірно, нехтуючи служінням апостолів, з гордістю величав себе христовцем, не в значенні смиренного учня Христового, а не визнаючи ніякої церковної влади над собою.
Неважко зрозуміти, як сумно було почути смиренному св. апостолові Павлу про такі розбрати, що виникли через особистість проповідників християнства. Ці розбрати й суперечки ? через першість одного вчителя перед іншим. Починаються вони звичайно через благочестиве нібито спонукання, заради спасіння душі; ведуться й підтримуються під впливом самолюбства на погибель серцю, а закінчуються озлобленим відпаданням від Христа. Відомо з історії, що ніколи у світі не бувало таких завзятих і злісних воєн, які війни релігійні. А виникають вони через різнодумство у віруванні. Очевидно, у такому різнодумстві, підтримуваному зовнішніми захисними засобами, не може бути духу Христового, духу терпіння, благого сходження й жалю про заблудлих.
Св. апостол, знаючи наслідку розбратів і суперечок, благає припинити їх на самому початку.
Я Павлів. Тут апостол говорив про християн, відданих йому самому. Любили християни св. апостола Павла за його цілковиту любов до людей, за його простоту мови, за ту прикмету в його проповіді, що язичники й без єврейського обрізання спасуться через віру в Христа Спасителя. Але й ця партія Павлова заслуговувала докір від апостола Павла, мабуть, за те, що вона ставила його вище всіх і похвалялася тим, начебто вона одна володіє дійсним пізнанням і свободою духу; і за те, що різко й без усякої терпимості й уваги відштовхувала від себе досить обмежених християн з іудеїв, які мали однакові з ними права, глузувала з їхньої помисливості й ображала їхню совість ? всупереч апостольській настанові ? споживанням ідоложертовного м?яса (Діян. XV, 29).
Але іншим коринфянам подобалася проповідь блискуча, красномовна, хитромудра, що свідчить про знайомство з філософами і їх думками. Любили декотрі за це іншого проповідника, співробітника Павлового, ученого-александрійця, красномовного Аполлоса (Діян. XVIII, 24?28) і надавали йому перевагу над Павлом. Павло ж красномовства навмисно в проповіді не вживав, хоча був і сильніше Аполлоса в слові. Тому інші коринфяни, як і взагалі південні жителі, що люблять строкатість кольорів, різноманітність картин і красу мови, не зважаючи на наявність думок, і надавали перевагу Аполлосу над Павлом. Такі говорили: Я Аполлосів.
Але ж одна людина здатна на таке заняття, а інша ? на інше. Св. апостол Павло говорить про себе, що ?я насадив? на ґрунті Христовому, а Аполлос поливав; а зростив Бог (1 Кор. III, 6). Хто ж насаджує і поливає є одне, однаково працівники в саду Христовому, у Церкві Божій, і кожний одержить свою нагороду за своєю працею (1 Кор. III, 8). От тому й не варто богомільним звеличувати одного вчителя перед іншим до забуття про Бога, Єдиного Вчителя.
Я Кифин, тобто Петрів. Апостола Петра особливо любили християни з іудеїв, і саме за те, що він трохи часу по вознесінню Господньому думав, начебто єврейський закон і обрізання обов?язкові для всякого язичника при наверненні його до Христа й нібито без єврейства не можна зробитися християнином. Крім того, ці християни з іудеїв повставали проти апостольського життя Павла. Вони розголошували про Павла, начебто він лжеапостол, і протиставляли йому тих апостолів єдино істинними, які особисто спілкувалися із Христом, були покликані й наставлені Ним Самим у дні Його земного життя. Під впливом цих думок вони й віддавали перевагу апостолові Петру над апостолом Павлом.
А я ? Христів, говорив інший коринфянин. Чи від чистого серця й чи зі смиренністю говорила ця людина? Або з гордістю й свідомістю переваги своєї над іншими партіями павлівців, петрівців і аполлосівців? Це непросто вирішити. Є про це питання різні думки, варті уваги. На думку одних, ці христовці становили теж не найкращу партію. Тому що, кажуть, якби вони були дійсними християнами, то св. апостол виставив би їх зразком для інших партій, а цього він не зробив. Напроти, у подальшому зображенні він не виключає їх, а нарівні з іншими трьома сектами в докір і їм говорить: ?Хіба ж розділився Христос?? (1 Кор. I, 13). Із цього можна, говорять інші, робити висновки, що христовці вважали Самого Христа Главою своєї партії і Його ім?я присвоїли своїй секті, подібно тому, як павлівці ? ім?я Павла, петрівці ? ім?я Петра, аполлосівці ? ім?я Аполлоса. Назву цієї секти по подібності з назвами інших партій пояснюють припущенням, що христовці або, принаймні, їх начальники, засновники секти, були учнями й слухачами Самого Іісуса Христа й особливо багато мріяли про таке своє знайомство із Христом по плоті. Дуже можливо, що через двадцять, тридцять років по смерті Христа було ще в живих чимало його слухачів, що розсіялися серед християнських суспільств по великих містах.
Хоч би що там було, але на підставі назви з імовірністю роблять висновок, що ця партія вважала Христа своїм Главою й притім у винятковому значенні, так що зовсім відкидала всяку церковну владу, Богом установлену в посередництво між Ним і грішними людьми, і не поважала, і знати не хотіла жодного апостола. Такі сектанти були в стародавності, існують і нині. Наприклад, є в нас у російському розколі в безпоповців так звана ?Спасова згода? або ?христовці? у Північній Америці.
Інші думають, що христовці ? це були справжні християни. Святий Іоанн Златоуст, пояснюючи слова ?я Христів?, говорить: ?Але для чого Павло додав ? А я ?? Христів? Якщо согрішали ті, які приліплювалися до людей, то також грішили й ті, які приліплювалися до Христа? Ні, він докоряв їх не за те, що вони називалися Христовими, а за те, що не всі вони робили це?.
Певна річ, що й нині люди з недовірливою совістю, з непомірною ревністю у віровченні й у обряді виставляють себе ніби особливими посланцями ? учнями Христовими, виділяються з юрби й з гордістю й жовчністю дивляться на інших.
В. 13. Хіба ж розділився Христос? Христос є Глава, а всі християни становлять одне Тіло, і кожний християнин є членом Тіла. Отже, життя християнина правильне буває тільки тоді, коли він слухається своєї Глави ? Христа, живе Його духом, Його силами. Господь Владика один ? одного духу повинні бути й вірні Йому, і Йому одному потрібно й служити; не годиться обирати собі кого-небудь із людей у вожді, принижуючи Христа; недобре приліплюватися до людині до забуття про Бога ? чи буде то Павло апостол, чи Петро.
?Хіба Павло розп?явся за вас? ? говорить апостол Павло про себе. ? Чи в ім?я Павлове ви хрестилися?? За нас і за самого Павла розіпнувся Господь Христос. Усі віряни хрестилися в Христа й зобов?язалися назавжди служити Йому. Навіщо ж називати себе, своє коло вірувань іменами людей: Павла, Петра, Лютера, Кальвіна, Авакума? Найдорожче, саме втішне для нас ім?я ? це ім?я Христа Спасителя. До чого ж, братіє, розбрати? ?Звідкіля... ворожнеча й чвари? у нас? Чи не від пристрастей, не від жадань наших, що воюють у членах наших? (Як. IV, 1) Чи не від гордості нашої ? поріддя диявольського, чи не від заздрості, що ввела гріх і посилює відпадання у світі від Бога? Потрібно всіляко, наскільки можливо піклуватися про припинення сварок і розбратів. У них іскра до великих пожеж. І щаслива людина, якщо вона встигає згасити розбрат на початку. Ще більш блаженний той, хто сам не подавав приводу до розбратів, сварок і розколів. Такий був св. апостол Павло. Він дуже радів тому, що він мало хрестив людей, так що нечисленні хрещеники його не могли скласти секту з його іменем. Він говорить:
(в. 14) дякую Богові, що я нікого з вас, коринфяни, що мають розбрати й розколи, не хрестив, крім відомого в Коринфі начальника синагоги Криспа (Діян. XVIII, 8) і доброго Гая, гостинного для всієї церкви (Рим. XVI, 23).
В. 15. Щоб не сказав хто, що я хрестив у моє ім?я. За старих часів любили називати себе іменами своїх хрестителів або хрещених батьків; та й тепер є в нас звичай, законом затверджений, на декому з хрещеників зберігати принаймні прізвище свого хрещеного батька або особи, що всиновила дитя.
В. 16. Св. апостол хрестив ще дім, родину, Стефана доброчесного, що виявляв привітність православним християнам (1 Кор. XVI, 15). А чи хрестив я ще кого в Коринфі? Не знаю, говорить св. апостол.
В. 17. Бо Христос послав мене не стільки хрестити, скільки благовістити. Здійснення таїнства хрещення, виконання обрядів, треб церковних ? справа більш легка, ніж проповідування. Проповідь, навчання людей істинній вірі ? от що становило головний обов?язок апостолів: йдіть, навчайте всі народи, зробіть їх Моїми учнями й вірними послідовниками через хрещення їх в ім?я Святої Трійці й через повчання дотримуватися Моїх заповідей (Мф. XXVIII, 19?20), говорить Христос. Тому св. апостоли й відхиляли від себе справи менш важливі, такі як турботи по церковному господарству (Діян. VI, 2). Для таких низьких посад по господарству апостоли обрали собі в помічники дияконів; а для продовження вчителювання, здійснення таїнств і для задоволення інших різних потреб вони обрали собі в спадкоємці єпископів і священиків. Відомо, що апостоли подорожували для проповіді з багатьма супутниками, яких і залишали замість себе в християнських громадах, щойно просвічених, а самі йшли далі зі словом про Христа.
Ось тому апостол і сказав: Христос послав мене не хрестити, а благовістити, і притому не в премудрості слова. Виходить, жива мова, усна проповідь була першою справою апостолів ? вони кілька років по вознесінню Господньому благоустроювали й підтримували громади християнські, не написавши ні одного рядка, а тільки усною проповіддю або передачею своїх розпоряджень через вірних людей на словах до відсутніх і віддалених християн. Виходить, Священний Переказ був обов?язковим для перших християн, як писаний закон; і він благоговійно зберігався й строго передавався. От тому й ми, православні, багато обрядів, не записані в апостолів, але збережені від їхніх часів, досі свято зберігаємо, як високоповажні й глибокозначні пам?ятки мудрості апостольської, як, наприклад, хресне знамення, чинене нами на молитві.
Св. апостол Павло, від природи обдарований, сильний словом і високоосвічений, призначений був благовістити, проповідувати про Христа й християнство не в премудрості слова: тобто не красномовно, не глибокодумно, без штучних риторичних прикрас, маючи на меті не вражати слухачів своєю вченістю, а простою, природною мовою залучати серця до істини й у слухняність вірі Христовій. Істина, власне кажучи, не потребує різнобарв?я ? прикрас слова й спритності розуму. Вона проста, як, наприклад, двічі по два ? чотири. Тут красномовство зайве. Так і в справі проповіді Христової. Сам Христос є Істина; Він Сам говорив до народу просто, зрозуміло. Св. Євангеліє є єдина у світі, народна, всесвітня книга, і проповідники Христові повинні опікуватися найбільше про істину, а не про прикрасу її.
Благовістити посланий був апостол не в премудрості слова, чим любили в той час похвалятися, особливо грецькі оратори, в Афінах і Коринфі, не в переконливих словах людської мудрості, обставленої доказами, а в явленні істини й у силі переконання релігійного (1 Кор. II, 4). Апостол так і проповідував простим стилем для того, щоб не скасувати, не принизити, не заслонити своїм красномовством, своєю особою сили, значення й спасенності Хреста Христового, хресних заслуг Спасителя Нашого (1 Кор. I, 17); щоб віра... утверджувалася не на мудрості людській, а на силі Божій (1 Кор. II, 5).
Св. апостол запропонував коринфянам таке вчення й у таких словах, які не кожному коринфянину були приємні й цікаві, а саме: він запропонував їм проповідь про Христа й Хрест Його, і про страждальницький хрест кожного, хто бажає піти за Христом.
Зрозуміло, що ця проповідь багатьох відсторонила від Павла, і вони пішли слухати Аполлоса, який філософствував, захопилися ним; віддали йому перевагу перед Павлом й стали говорити, що Аполлос краще й вище Павла, що вони учні Аполлоса, а не Павла, який проповідує просто про предмет важкий, складний для сприйняття. Так і в усі часи.
В. 18. Слово хресне, проповідь про Христа й подвижництво, необхідне в християнстві, для загиблих, для тих, хто не думає про спасіння своє, є безумство, видасться глупством, проповіддю застарілою, відсталою, несучасною, і саме християнство зі своїми формами нібито вже відживає. Люди, які женуть вперед не озираючись, бозна до якої мети, думають, що душа людська взагалі може з роками переродитися й буде правильно жити іншими силами крім Христової благодаті, без печалі, злиднів і мук. Ні, уже тутешнє повсякденне життя показує, що, незважаючи на всілякі поліпшення зовнішнього побуту, на швидкі кроки так званого прогресу, ? хвороби й бідність (а отже, і страждання) не зменшуються, а моральність у людях не поліпшується. Отже, якщо немає в душі людини християнства: немає страху Божого й надії на допомогу від Господа, така людина ? жалюгідна людина, у ній самій божевілля, вона ? істота, що гине, вона ? плотська людина, не розуміє й не приймає того, що від Духа Божого, наприклад проповідь про Хрест, тому вона вважає це безумством і не може зрозуміти, тому що про це треба судити духовно, у благочестивому настрої (1 Кор. II, 14). А для вірян, які спасаються, думають, піклуються про своє спасіння, проповідь про Хрест Христовий, молитва до Господа Розп?ятого за нас є воістину вища у важких хвилинах життя допомога, є сила Божа. І справді, кому в нещастях, образах і хворобах не доводилося мати розраду єдино тільки в молитві перед розп?ятим Христом і в міркуванні про страждання Його? Він Сам був спокушений усіляко, переніс усі страждання; може Він допомогти й нам у наших бідах. Премудро наша Церква навчила нас творити на собі часто, але свідомо, хресне знамення і носити на шиї хрестик. Ці зовнішні знаки нагадують нам про Розп?ятого за нас, про постійну любов Його до нас.
Щоб усі були єдине, молився Христос перед Своїми стражданнями про Своїх послідовників (Ін. XVII, 21). Благаємо ж і ми вас, братіє, іменем Господа нашого Іісуса Христа, щоб усі ви при відмінності обрядів говорили одне з нами й не було між нами роз?єднання; щоб ви з?єднані були в одному дусі Христовому й в одних думках, в одних догматах православних. Хто такий Павло? Хто Аполлос? Вони тільки служителі Божі, співробітники у Бога, а ви ? Божі гілки. Павло насадив, Аполлос поливав, а зростив Бог (1 Кор. III, 5?6). Йому від нас уся слава, честь і поклоніння.

Протоієрей Василій Михайловський
ПОЯСНЕННЯ АПОСТОЛЬСЬКИХ ЧИТАНЬ