Тиждень 25-й по П?ятидесятниці. Тлумачення Євангелія та Апостола

24.11.2012

(Лк 10, 25?37)

Один законник, спокушаючи Іісуса, сказав: Учителю! Що мені робити, щоб успадкувати життя вічне? Законник ? людина освічена, вправна в законі, вивчення якого становило головний предмет освіти іудейської. Не з добрим наміром звернувся законник до Іісуса, але спокушаючи Його. Чи не скаже Він чого-небудь проти закону? Цим він намагався спіймати Його на слові, можливо, щоб обвинуватити Його, що Він вчить проти закону.
У законі що написано? Вправному в законі й лукавому сперечальникові Господь відповідає посиланням на самий закон. Спокушення, таким чином, цього разу було безуспішне: законника Господь відіслав до закону, у якому викладені заповіді про любов до Бога й до ближнього.
А хто мій ближній?.. Законник, ніби виправдовуючись у своєму першому питанні й бажаючи показати, що він виконує вимоги закону, а якщо не виконує, то, хіба, по невизначеності вимог законних (як, наприклад, у законі не визначено, кого вважати ближнім), задає це нове питання. У відповідь на нього Господь виголошує притчу про милосердого самарянина.
Один чоловік ішов з Єрусалима до Єрихону... Єрихон, велике у той час місто іудейське, стоїть верстах в 20 від Єрусалима. Дорога між цими двома містами була пустельна й дика, тут чимало було диких звірів і траплялися розбійники, які й грабували мандрівників.
І потрапив до рук розбійників, які... поранили його і відійшли, залишивши його ледве живого... Священик... побачивши його, пройшов мимо. Так само і левіт... підійшов, подивився і пройшов повз. Священик і левіт ? це особи, призначені за законом служити при скинії. Служителям Бога, що виконували священнодійства при храмі перед лицем Ієгови, здавалося б, природніше, ніж кому-небудь іншому, виконати обов'язок любові до нещасного, що постраждав від рук розбійників. Але вони лише подивилися на нього й пройшли стороною.
Самаряни були теж євреї, але мали деякі відмінності в обрядовому законі й тому вважалися іудеями за розкольників і навіть більше ? за людей, невартих спілкування, як язичники. Самарянин полив на рани нещасного масло й вино, які в ті часи вживалося ліками для пом?якшення болю від ран і загоєння.
Вникаючи в зміст і висновок цієї притчі, ми бачимо, що вона не цілком відповідає питанню законника. Останній запитував: хто є мій ближній? Притча ж зображує, як і хто з тих трьох став ближнім тому, хто постраждав від розбійників; у такий спосіб вчить законника, як йому потрібно чинити стосовно інших людей, тобто не розбираючи між ?ближніми? і ?далекими?, подавати всім нещасним, які трапляються шляхом, посильну допомогу. Законник запитував: ?Хто є ближній мій??, ? начебто побоюючись полюбити людей, яких він не повинен любити. Господь же відповідає йому: сам зробися ближнім тому, хто має потребу в тобі, а не запитуй, чи ближній він тобі чи ні. Треба дивитися не на людей, а на себе, на своє серце, щоб у ньому не було холодності й черствості, а було б милосердя самарянина, доброзичливість і співчуття. Кому ми виявимо милість, той і буде наш ближній, хто б він не був за вірою й національністю. А оскільки всі люди мають потребу у взаємній допомозі, то всі люди повинні бути ближніми одне одному.

Апостол

(Еф. IV, 1?6)

1. Отже, я, в?язень ради Господа, благаю вас поводитися гідно звання, до якого ви покликані,
2. з усякою смиренномудрістю й лагідністю та довготерпінням, терплячи один одного з любов?ю,
3. прагнучи зберегти єдність духу в союзі миру.
4. Одне тіло й один дух, як ви й покликані в одній надії покликання вашого;
5. один Господь, одна віра, одне хрещення,
6. один Бог і Отець усіх, Який над усіма, і через усіх, і в усіх нас.

Гл. IV, 1. Отже, я, в?язень ради Господа, благаю вас поводитися гідно звання, до якого ви покликані.

Званням називається той стан, який дається людині у громадській діяльності, і згідно з цією діяльністю надаються йому ті або інші права. При цьому чим вище права, тим вище, важче передбачаються і обов'язки. У чому ж полягає наше звання, яким ми повинні дорожити?
Перше наше звання, наша гідність ? загальнолюдські. Людина створена за образом Божим, вона поставлена Творцем вище всіх земних істот, вона призначена бути царем над усім видимим світом. І для такого царственого положення людині дані відповідні сили: розум і свобода.
Звання, яке нами здобувається, ? це є звання християнське. Ми називаємося чадами Світла, синами Божими, спадкоємцями Богу, співспадкоємцями Христу, друзями Йому. Ми називаємося православними, тобто право й істинно славимо Господа, твердо віруємо, і зобов'язуємося вірно дотримувати в житті Христового закону.
В. 2. По-перше, у смиренномудрості й лагідності, тобто ми не повинні ні пишатися своєю правовірністю, ні похвалятися нею, ні знущатися над тими, що помиляються й вірують по-іншому. Напроти, ми повинні із благоговінням і вдячністю до Бога пам?ятати і розповідати про нашу правовірність як дар благодаті Божої нам.
Віротерпимість, розумне, обережне ставлення до чужих вірувань і релігійних обрядів, повага до чужої совісті споконвіку були в нашому законодавстві й у зовнішньому житті. Вони ґрунтуються на загальнохристиянській любові до ближнього й призначені зберегти, усталити мир у суспільстві нашому; мир же і є умовою благоденства. Так дивиться на цю терпимість і св. апостол Павло.
В. 2?3. Милостиво ставтеся один до одного з любов?ю, прагнучи зберегти єдність духу в союзі миру. Нелегка заповідь, запропонована апостолом: зберегти єдність духу в союзі миру. Потрібно вміння дотримати єднання духу при різнохарактерності осіб, а особливо за наявності різних віросповідань. Часто доводиться бачити, що зберігають мир, потураючи іншому, жертвуючи чесними своїми переконаннями, принижуючи свою гідність, потураючи вищому, від якого одержують хліб, кошти, сприятливе положення. Чи бажана така одностайність, коли, щоб уникнути сварки, один прикриває проступки іншого, наприклад, в розтраті громадських сум, і через те шкодить суспільному добробуту? Ні, не таким має бути милостиве ставлення и турбота не про таку єдність духу. Потрібно, бажано й корисно те єднання духу, яке має й початком, і метою любов до Православія, до істини й чесності. Тільки при цій святій силі всі ми можемо скласти
(в. 4) єдине, могутнє, довговічне тіло, одну душу, одну громаду, як усі ми й покликані в одній надії нашого покликання, тобто до того, щоб усі ми правильно сповідували Єдиного, Всемогутнього, Істинного Господа, одну православну віру й приймали одне хрещення в ім'я Святої Трійці для нашого спасіння.
Так, православні, повинна бути одна віра. Христос приходить на землю для того, щоб провістити людям істину, яка не двоїться й не троїться. Керуючись істиною, людина по прямому шляхові через єдине хрещення йде до мети свого звання. Для єдиної віри дане й одне хрещення. Щоб хрещення вважалося дійсним, православним, для цього потрібно робити його в ім'я Святої Трійці через троєкратне занурення, щонайменше через кроплення, і до того ж так, щоб при першому зануренні сказано було: ?Охрещується раб Божий, або раба Божа, (ім'я) в ім'я Отця, амінь?; при другому: ?Сина, амінь?; при третьому: ?і Святого Духа, амінь, нині й прісно й на віки віків, амінь?. Це правило потрібно знати всім вам, православні, тому що в крайніх випадках дозволяється хрестити всякому правовірному, наприклад, удалині від парафіяльного причту, через хворобу або відсутність священнослужителя, або через небезпеку для життя дитини. А в житті ці випадки бувають; ось тому з мирян частіше всіх охрещують дітей сповитухи.
В. 6. Один? Отець всіх, Який Цар над усіма й діє через усіх усіляко, щоб спасти людину. При єднанні духу через віру й любов ? Господь жив би в усіх нас.
Православні, любіть святу свою, спасенну, єдино істинну Церкву з її вченням. Немає кращої за неї. Недарма тепер і іновірці обертають погляди й серця до нашого Православія; визнають у ньому умову миру й у ньому тільки бачать вихід зі своїх скрутних релігійних непорозумінь. Американці й німці ретельно й дружно заходилися вивчати нашу віру.
Будемо молитися: І буде одне стадо і один Пастир (Ін X, 16), хай живе у всіх душах єдиний Бог і Отець всіх.
 

Протоієрей Василій Михайловський
ПОЯСНЕННЯ АПОСТОЛЬСЬКИХ ЧИТАНЬ