Пригоди українців у Грузії

?Перші враження з?явилися тоді, коли літаком ми підлітали до цієї дивовижної країни і серед хмаринок побачили гору Казбек. Це було легке хвилювання, очікування чогось незвичайного. Дивувало мене все, особливо давність монастирів. Ми бачили храми IV-V століть ? це кого завгодно зворушить, бо ходиш тропами, де, напевно, бувала і свята Ніна, і апостол Андрій Первозваний...

Дуже мене вразив монастир Бетанія, старовинний і відомий. Він знаходиться високо у горах, на відстані 1300 метрів над рівнем моря. Настоятель монастиря (точніше, як це не дивно, трьох монастирів) отець Сава ? цікава людина, з ним було так приємно спілкуватися. Що мене здивувало ? у монастирях мало монахів: по два, три, п?ять іноків, а монастирські площі ? величезні, проте ченці встигають за ними слідкувати, обробляти, підтримувати порядок. Ченці самі вирощують фрукти, овочі, пасуть кіз, овець, щоб з їхнього молока робити сир. Вони намагаються виробляти все необхідне, бо до цивілізації дуже далеко ходити. У гірських монастирях немає ніяких зручностей, і це не може не дивувати сучасну людину: там немає телевізора, комп?ютера, холодильника, немає всього, до чого ми звикли. Лише молитва. Постійне звернення до Бога. Чернецтво у чистому вигляді.

Нас дуже гостинно приймали, грузини симпатизують українцям. Виявилося, навіть, що в настоятеля є знайомі іноки у Введенському монастиря у Києві, тому він з особливою увагою ставився до нас, навіть повіз познайомити зі своєю матусею-черницею, якій більше 90 років. Ця довгожителька дуже зраділа нам, з усіма фотографувалася...

Біля її дому жили три улюблені вівчарки господаря, одна з яких навіть стала героїнею фільму про обитель святого Іоанна Задазенського. Ми довго не могли зрозуміти: від кого вона охороняє монастир, і тільки пізніше від ченців дізналися, що тут трапляються ведмеді-шатуни, які не засинають взимку і подекуди нападають на свійських тварин чи навіть людей. Нас трохи налякали розповіді про собак-убивць, які можуть розірвати навіть ведмедів...

Пізніше ми залізли на високу гору, почали знімати імітацію зйомок з гелікоптера: асистент тримав за ноги оператора, Віктора Куща, і все це відбувалося над прірвою. І несподівано з-за кущів вибігла вівчарка, ми згадали, про собак-убивць, уява домалювала страшні речі... Вона бігла прямо на мене, я шепотіла здавленим голосом ?Допоможіть?, а вона... почала гратися. Виявилося, що ті собаки, яких тримають для ведмедів, ? дійсно злі, а це ? Бука ? улюбленець настоятеля, тієї ж породи, але добрий і мешкає він у домі. На щастя, оператора з переляку не упустили у прірву. Звичайно, це зараз сприймається по-іншому, особливо смішно, що випадково записали на плівку і мої благання про допомогу... Бука виявився дуже ніжним, він облизав усім руки, намагався поцілувати об?єктив. Ці кадри увійшли до фільму. Вони живі і цікаві, а саме такі моменти найкраще розповідають про життя монастиря. Звичайно ж, їхні будні бувають дуже суворими ? наприклад, взимку снігу випадає по шию...

Були ми і на славнозвісному місті, змальованому у лермонтовській поемі ?Мцирі?, саме там ми знімали фільм про обитель у Джварі. Дикторським текстом сюжету став фрагменти з поеми, бо ніхто не зможе передати свої відчуття від побаченого у Грузії краще, ніж класик. Вийшла дуже поетична сага ?Між Арагвою і Курою?.

У Грузії ми зняли 15 годин плівки, з них зробили десять фільмів про десять монастирів. Це цикл ?Паломництво з України у Грузію?. До речі, відеоматеріалу ще трохи залишилося, так що робота буде продовжуватись і, можливо, ще кілька фільмів, присвячених Грузії, можна буде побачити у ефірі "Гласу"?.